“Хоч би як важко було — тато завжди поруч”

Мене звати Ігор Логвиненко, мені 44 роки. Уже багато років я працюю у соціальній сфері, а вдома на мене чекає син Максим, якому зараз 16.

Свою професію я свого часу обрав абсолютно свідомо, адже колись давно сам потребував допомоги та підтримки. Я добре знаю, як це - опинитися у складних обставинах і самотужки шукати вихід. Можливо, саме тому я й присвятив життя соціальній роботі. Я щиро люблю свою справу, але вона забирає надзвичайно багато часу та внутрішнього ресурсу. Люди довіряють мені, розповідають про свої конфлікти, втрати, страхи та проблеми. А війна зробила ці кризові ситуації ще гострішими, додавши стресу абсолютно всім.

Чесно кажучи, через таке навантаження мені іноді бракує часу на сім'ю. Проте я щосили намагаюся приділяти увагу синові. Моя особиста віддушина - це спорт і риболовля. Подекуди кілька годин наодинці біля води дають мені більше відпочинку та відновлення, ніж цілий вихідний.

За роки практики в мене було безліч історій, але одна закарбувалася в серці назавжди. До мене звернувся чоловік - уже немолодий, із ВІЛ-позитивним статусом та слабким здоров'ям. За час роботи я чув різне, тому його запитання мене не здивувало: він хотів дізнатися, як пройти ВЛК, щоб його взяли до ЗСУ. І не просто до війська, а саме в бойовий підрозділ на передову. Я запитав, чому він ухвалив таке рішення, хотів по-людськи поговорити й пояснити, що це вимагає надлюдської фізичної підготовки.

Його відповідь я пам'ятаю дослівного: «У мене там син. На нулі. Я хочу бути поруч. З бригадою вже домовився, треба тільки комісію пройти». І все.

Тоді я чітко усвідомив, наскільки різним буває батьківство. Є чоловіки, які не хочуть визнавати власних дітей, а є ті, хто готовий ризикувати життям, аби просто бути поруч зі своєю дитиною в найважчий момент.

Мій власний син теж багато чому мене навчив - насамперед терпінню та відповідальності. Я зрозумів, що діти більше дивляться на наші вчинки, ніж слухають слова, тому мені дуже хочеться бути для нього гідним прикладом. Я знаю, що не ідеальний. Але безмежно тішуся тим, що колись мій батько дав мені до рук вудку й навчив ловити рибу, а тепер уже ми з Максимом разом їздимо на риболовлю та разом ходимо до тренажерного залу.

Найголовніша цінність, яку я виніс із власного життєвого досвіду і яку хочу передати синові: хоч би як важко було - ніколи не здавайся! І пам'ятай, що тато завжди поруч.

Ми продовжуємо нашу особливу серію публікацій «Dads Behind the Safety Net» до Дня батька. Протягом тижня ми ділимося історіями чоловіків із нашої команди - тих, хто щодня дбає про безпеку власних дітей удома та будує її для сотень інших сімей на Київщині через свою роботу.

 Запрошуємо вас познайомитися з нами ближче 💙